У селі про гроші казали обережно. Мовляв, хто забагато має — той спокою не бачить. Але Омелян був не з лякливих. Приніс мішок додому, зачинив двері й вивалив багатство на стіл. Очі заграли, серце застрибало, а в голові заговорив тонкий голос: «Це твоє. Ти заслужив. Купиш корову. Купиш телевізор. Купиш новий дах. Купиш...»
Наступного ранку усе село вже знало — Омелян розбагатів. Бо з його хати вперше за десять років не тягнуло димом, а вікна блищали, ніби нові. Спочатку всі раділи: нарешті і йому пощастило. А потім почали шепотітись: «А чого це він не ділиться?», «Може, знайшов скарб від німців?», «А може, з нечистим договорився?»
Та найбільше змінився сам Омелян. Він більше не слухав, як співає коник у траві. Не пригощав дітей яблуками. Не говорив з небом, коли пив чай. Він сидів і рахував. Зранку до ночі. Бо кожна монета, виявляється, мала голос. І кожна шепотіла: «Мало. Ще мало. Іди, шукай ще».
Одного вечора, коли здавалося, що світ мовчить, у вікно постукала стара жінка. Вона була зморшкувата, але очі світилися лагідністю. «Гроші, – сказала вона, не чекаючи запрошення, – це як вода. Якщо тримати в жмені — витече. Якщо поділитись — напоїть. А якщо жити тільки ними — задихнешся». Омелян мовчав. Але в серці щось клацнуло. Щось, що він давно втратив.
Наступного ранку він виніс мішок і поклав під той самий дуб. Просто так. Без пояснень. І знову почав чути, як співає коник, як пахне свіже сіно, як лагідно шепоче вітер. Бо справжнє багатство — це не те, що дзвенить, а те, що живе поруч і ніколи не просить рахунку.
А монети знову зникли. Кажуть, вони з’являються лише тим, хто забув, що важливо насправді.
Більше читати казок можна на сайті ORBK Stories
Комментариев нет:
Отправить комментарий